Читати книгу - "Ходіння Туди і Назад"

Чужий талант дуже заразний. Він надихає. Мене завжди, коли повертаюся зі студії, прориває, і я починаю писати. Ні, я не позичаю і, тим більше, не краду чужих думок, ідей, образів, а просто заряджаюся енергією мистецтва й пробую творити сама. Зазвичай я пишу вірші. Мені вони подобаються, та, мабуть, не такі вони вже й вдалі, бо керівничка ще жодного разу мене не похвалила. Тобто хвалила, але без особливого захвату. Але, послухавши новеньку, я вирішила спробувати написати оповідання. Нічого нового я не придумувала, а просто записала одну зі своїх усних історій. Зробила це за кілька годин на одному диханні.

Коли прочитала мамі, вона дуже здивувалася. Не могла повірити, що це я сама написала. Але вже уявляла, що мій твір друкують у газеті, потім видають книжкою і зрештою вводять у шкільну програму…

Мама дуже мене переоцінює, тому хоч і поважаю її думку, але розумію, що вона не професійна, що не можна сліпо вірити мамі, якій хочеться бачити мене неймовірно талановитою.

Та коли минулого тижня (до речі, новенька тоді не прийшла) я прочитала оповідання на засіданні, то вперше побачила в очах керівнички справжній, неприхований захват. Перемога! Я нарешті зуміла привернути до себе її увагу, довести, що я не якась там чергова графоманка − псувачка паперу, а на щось таки справді здатна.

Керівничка не лише хвалила, а й знаходила огріхи, давала поради, та це і є найбільше визнання, бо свідчить про те, що вона зацікавилася.

Я така рада! Досі ходжу під враженням. Ось уже виношую в голові нове оповідання. Воно, мабуть, теж буде фантастичне, як і перше, але хочеться чогось несподіванішого. Як сказали студійці (а ми завжди одне одного обговорюємо), оповідання моє тим і цікаве, що має такий незвичний сюжет, що й не звертаєш уваги на огріхи. Що ж, спробую їх не розчарувати. Дивуватиму. А сам твір додаю нижче, щоб не бути голослівною.

Сталося це 26 числа 8 місяця 1996 року в мальовничому Києві. Ольга щойно встала і, накинувши на плечі халат, вийшла на балкон. Ніжний ранковий запах приємно здивував дівчину. Місто ще не прокинулося, лиш де-не-де чулися голоси людей, які знічев’я блукали світанковими вулицями. Сьогодні в Ольги справді чудовий настрій. Вона нарешті помітила, що надворі справжнє літо, забула про клопоти й проблеми. Саме тепер, наприкінці літа, вона зрозуміла, що не можна жити лише роботою: прокидатися вранці, цілий день працювати, як віл, а ввечері засинати, мов убита, не помічаючи, що навкруги є багато прекрасного й чарівного.

Причиною усіх цих змін став один хлопець − Максим. У свої двадцять п’ять він залишався в душі хлопчиком-мрійником, і це в ньому найбільше подобалося. Адже сама вона не мала такого ставлення до життя. Це Максим навчив її розуміти мову пташок, слухати музику хвиль і бути одним цілим із природою душею й тілом. Ольга безтямно закохалася. Після вчорашнього побачення вона остаточно зрозуміла, що лише з ним зможе прожити разом усе життя.

Учора Макс сказав, що в нього для Олі є сюрприз. Вона, звісно, здогадалася, про що йдеться, тому й була сьогодні така щаслива. Думка про шлюб із коханим не полишала її.

Ще трохи помилувавшись ранковим пейзажем, дівчина пішла у квартиру й почала прибирати, адже Максим обіцяв приїхати на обід, десь о дванадцятій годині, тому треба поквапитися.

Невдовзі святковий обід був уже готовий. Ольга накрила на стіл, причепурилася, одягла нову сукню й чекала на коханого.

Та дванадцята вже минула, а Максима не було. Ольга почала хвилюватися, бо знала, що він не міг просто запізнитися. Їжа вже давно захолола.

А може, щось сталося? Тривога дужчала. Виснажена чеканням, Ольга заснула. Та раптом її розбудив дзвінок. Спросоння вона не відразу зрозуміла, що це. Спершу їй здалося, що телефон, але дзвонили все-таки у двері. Погляд зупинився на годиннику: близько сімнадцятої. «Хто б це міг бути?» − подумала вона, не сподіваючись уже на приїзд Максима. Неохоче встала й пішла до дверей, а відчинивши, побачила коханого.

− Максим?! − запитала Ольга, широко розплющивши свої великі карі очі.

− Вибач, − сказав він, заходячи до квартири, − я потрапив у невеличку дорожню пригоду, тому й затримався.

− Та нічого. Добре, що все обійшлося. Я так хвилювалася. Проходь. Я зараз підігрію вечерю, хоч це мав бути обід, − жартома додала Оля.

Вона вже хотіла піти на кухню, але Максим її зупинив і, посадивши біля себе на канапу, мовив:

− Не треба вечері. Я хочу тобі дещо сказати.

− Але ж у нас іще багато часу, − заперечила Оля, нічого не розуміючи.

− Ні. Я поспішаю.

− Куди?

− Мене чекає мама. Я обіцяв швидко повернутися.

Він поліз у кишеню й витяг незвичайну маленьку скриньку червоного кольору. Максим відкрив її, і дівчина побачила неймовірної краси обручку, яка сяяла, ніби яскрава зірка.

− Це тобі, − сказав хлопець. − Вона залишилась іще від бабусі у спадок. Ця обручка переходить із покоління в покоління вже кілька століть, і тепер я хочу, щоб вона належала тобі. Це символ вічного кохання. Бережи її й пам’ятай: хоч де б я був, я завжди тебе безмежно кохатиму.

Він поцілував Ольгу й пішов до дверей.

Дівчина, нічого не розуміючи, запитала:

− То ти вже йдеш?

− Так. Ще побачимося, − мовив, виходячи з помешкання.

Оговтавшись, Оля зрозуміла, що не попрощалась із коханим як слід. Та коли вибігла з квартири, його вже ніде не було.

Повернувшись, вона ще довго розглядала його подарунок, а потім пішла в спальню і, зачарована мріями, заснула міцно й щасливо.

Прокинулася наступного дня об одинадцятій годині. Голова нестерпно боліла, мабуть, від тривалого спання, адже на роботу вона зазвичай вставала о сьомій.

Щоб остаточно прокинутись, Оля пішла на кухню й заварила міцної кави. У голові ще крутилися вчорашні Максимові слова, дивувало його квапливе зникнення. Можливо, він просто не хоче одружуватися з Олею? Може, у нього є інша? А слова про вічне кохання?.. А обручка?..

Оля ще довго б провадила цей внутрішній діалог із собою, та раптом її роздуми перервав телефонний дзвінок. Вона рвучко кинулася до апарата, сподіваючись, що це Максим. Але зі слухавки пролунав чужий чоловічий голос:

− Алло. Олю, це ти?

− Так, я. − Оля впізнала голос Сашка, двоюрідного Максимового брата.

− Олю, мені важко… я… я не знаю, як тобі